Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст."

– Швидше, швидше, ходіть сюди, покажу вам диво!

Ми побігли туди. Селянин показав рукою на недалекий бір:

– Гляньте, що робиться.

Ми побачили перед собою дивиса нечувані. Полісун іде бором, голова вища сосен, а перед ним вибігають на поле величезні череди білок, зайців та інших звірів; у небі застять сонце, відлітаючи геть, тетеруки, куріпки та інше птаство. Полісун вийшов з лісу, перетворився на карлика, і зразу ж з поля і лугів піднялися мотилі та інші комахи і‚ мов темна хмара‚ закрили усе навкруги.

Збитошний Василь схопив камінь на полі, підбіг туди, де стояв Полісун серед трав, і кинув у нього каменем, гукаючи:

– Згинь, пропади!

Полісун, закричавши страшним голосом, що аж листя посипалося з дерев, піднявся з трави, ніби величезний чорний птах і, голосно б’ючи крилами, сховався за лісом.

Нас охопив неспокій. Дивимося всі на Василя, дивуючись його відвазі. А він, від гордости за свій учинок, сміявся до сліз. Був між нами один досвідчений чоловік, який сказав:

– Чув я від старих людей, що така зухвалість приносить лихо. Вигорять тут ліси і пущі, буде мор на худобу, але і тобі, Василю, не мине це безкарно.

– Що мені до того, – відповів Василь. – Я радий, що в дідька гарно каменем поцілив, нехай не виганяє з наших лісів птахів і звірів.

Чутки про це розійшлися по всій околиці; такі хлопці, як Василь, хвалили його відвагу, і він усюди гонорився своїм учинком. Але досвідчені люди, які краще все це розуміли, зі зневагою слухали тії вихваляння. І Антін, тихий чоловік, засмутився, коли почув про те.

Інший випадок був ще страшніший; коли згадаю – аж волосся на голові стає дуба. Одного разу (також на панщині) згрібали ми сіно. День був ясний і спокійний; на сході з’явилася хмара, і далеко, мов із-під землі, обізвався грім. Тут бачимо: іде схожий на стовпа, вихор, піднімаючи вгору пісок і все, що йому попаде на дорозі. Крутячись виром, минає поле недалеко від нашої сіножаті. Зі здивуванням дивимося на це. Але Василь кидає граблі, біжить полем, зустрічає стовп вихору і, простягаючи йому руку, кричить:

– Як ся маєш, брате!

А з клубів пилу подає і йому хтось чорну, як вугіль, руку. Стовп, крутячись, пішов далі полем. Страх охопив усіх нас. Повернувся Василь, але ніхто йому слова не посмів сказати. Зрозуміли усе, що він запанібрата з духом проклятим.

З того часу ніхто з ним розмовляти не хотів; всі його боялися, і навіть ті почали від нього утікати, з ким раніше дружив.

Вся волость про це дізналася, дійшла чутка і до вух пана та економа. Вони не хотіли цьому давати віри, і коли якось пан в маєтку запитав самого Василя, чи правда те, що говорять, він, лаючи всіх, відповів:

– Тим дурням завше щось примариться, аби розносити брехню і плітки.

І пан його не зачіпав.

Антін, добрий чоловік, завжди Василю вселяв страх перед Богом, напучував, змушував ходити до церкви і молитися. Він же сміявся зі всього, усім погорджав та ішов замість служби Божої до шинку.

Нарешті вирішив оженитися. Антін вважав, що гарна дружина і зміна в житті виправлять його. Посилав сватів не тільки в свою, але і в чужу волость. Але всюди відмовляли, бо слава про Василеві пригоди і про його лихий характер розійшлася далеко.

Василь погорджав усіма і насміхався зі всього, кажучи, що він давно вже сам собі вибрав наречену, яка йому найбільш до вподоби. Не хотів спочатку про це нікому говорити, але тепер оголошує всім, що закоханий в Оринину дочку Галю, що признався їй і вже отримав від неї згоду.

Почувши це, Антін вельми засмутився і раїв йому відмовитися від цього наміру, бо про Орину ходять чутки, що вона жінка лиха і чарівниця, а яблуко від яблуні недалеко котиться, то, може, і дочка буде такою. Проте всі поради були даремними і Василь ще частіше почав відвідувати Оринину хату.

Дивлячись на його прихильність до Галі, одні сусіди із сміхом казали:

– Пізнав рівний рівного, буде пара дивная.

Інші хвалили: Галя буде доброю жінкою і не піде материними слідами. Були і такі, що казали, мовби його любов не справжня, а мовби йому піднесли щось у напої, і хоч він і запанібрата з чортом, а таки трапив на спритнішу і сам був зачарований.

Щиро старався Антін змусити його відмовитися від свого наміру. Нарешті пригрозив, що відречеться його, таку невістку не прийме до хати і молодим на господарство нічого не дасть.

– Я й не прошу ні в кого нічого, – відповів Василь. – Знайду все сам, добуду і гроші. І такий опікун, як ти, може, сам прийде колись до мене за позикою.

Антін пішов до кума Мартина. Був це чоловік поштивий і говіркий, готовий кожному дати раду і допомогти, тому і любила його вся волость. Мартин охоче пообіцяв придивитися до цієї справи і вирятувати парубка від того захоплення. Дав навіть слово, що затоваришує з ним і відговорить від женячки.

Коли Василь почув від опікуна, що не буде мати жодної допомоги, вирішив шукати скарби, хоч би й були вони закляті чи силу сатанинську мали. За дві версти від нашого села був при дорозі пагорб, оточений з двох боків сосновим лісом. А на пагорбі лежав величезний камінь, який люди називали Змієвим. Старі люди про нього оповідали так.

Одного разу влітку тихої, погідної ночі з півночі на південь летів, палаючи вогнем, змій, ніс нібито з собою багато золота і срібла грішникові, який продав чорту душу. Бачили це подорожні і люди, що верталися з панщини. Раптом розкололась блакить неба, розлилося велике світло, люди, молячись, впали на коліна, а змій, вирізьблений променем небесного світла, завмер‚ упав на пагорбі і перетворився на камінь. Скарби ж, золото і срібло, які він ніс із собою, самі закопалися в землю, і з того часу з’являлися вночі в різних кінцях пагорба в різних образах. Одні бачили на камені Плачку, яка витирала собі сльози вогняною хустинкою; інші, ідучи пізньої пори дорогою, зустрічали карликів, чорних і товстих, як діжечки, що котилися пагорбом; іншим ввижалися чорні козли, що скакали із землі на камінь, а з каменя на діл, і багато інших дивовиж.

Казали, що коли хто насмілиться біля цього каменя заночувати, тому ті скарби і дістануться. Василь був сміливим, не боявся нічого, адже раз уже з сатаною, що їхав на вихорі, вітався, як з